Четвер, жовтня 30, 2014
image image image image
У неділю — вибори! Годі ставати на старі граблі! Громадські активісти вирішили нагадати хмельничанам про небезпеку продавати свій голос на виборах за гречку. У вівторок вони провели біля ТЦ “Дитячий світ” жартівливо-інформаційну акцію, під час якої пропонували охочим стати на старі граблі, демонструючи сутність недобросовісних політиків.
Хресним ходом, молитвою за мир відзначили Покрову У вівторок, на свято Покрови, у нашому місті відбувся хресний хід, до якого долучилися кілька сотень вірян.
Карта України від студентів ХНУ Свято Покрови, яке збіглося з річницею Хмельницького національного університету, студенти вирішили відзначити патріотичним забігом вулицями міста.
Регбі розвивається і прогресує День регбі, присвячений 30-річчю цього нині популярного у Хмельницькому виду спорту, зібрав на стадіоні “Поділля” у суботу сотні прихильників регбі.

Про війну без прикрас

Культурна панорама

У кінотеатрі “Планета” режисер Леонід Кантер презентував хмельничанам документальний фільм “Війна за свій рахунок”. Стрічка зображує без прикрас  те, з чим стикається ледь не кожен доброволець Нацгвардії.

Читати далі: Про війну без прикрас

 

Сайт міських бібліотек — кращий в Україні

Культурна панорама

Нещодавно сайт міської централізованої бібліотечної системи переміг у номінації “Кращий сайт районної (міської) ЦБС та філії районної (міської) ЦБС” на всеукраїнському конкурсі бібліотечних Інтернет-сайтів. Організаторами конкурсу є Українська бібліотечна асоціація і Міністерство культури України.

 


Нещодавно сайт міської централізованої бібліотечної системи переміг у номінації “Кращий сайт районної (міської) ЦБС та філії районної (міської) ЦБС” на всеукраїнському конкурсі бібліотечних Інтернет-сайтів. Організаторами конкурсу є Українська бібліотечна асоціація і Міністерство культури України.

Перемогу хмельничани вибороли вже вдруге, вперше сайт визнано кращим у 2012 році.
Сайт міської ЦБС cbs.km.ua створений як перспективний проект у 2011 році. Згодом став потужним інструментом для якісного та швидкого доступу користувачів до інформації. Бібліотечний колектив дбає про його високий рейтинг.
На веб-сайті представлена вичерпна інформація про послуги бібліотеки, її фонди, події, що відбуваються у бібліотеках-філіях, місті, краєзнавчі матеріали. Щорічно кількість таких матеріалів зростає, збільшується й чисельність віртуальних користувачів.
Для зручності у пошуковій системі сайту створений глосарій. На сайті є електронний каталог, нові надходження, віртуальні виставки, блоги тощо. Інформація на сайті постійно оновлюється, удосконалюється його дизайн.
З нагоди відзначення у 2014 році світовою спільнотою 200-річчя від дня народження видатного українського поета і художника Тараса Шевченка (цей рік постановою ЮНЕСКО проголошено роком Тараса Шевченка) на сайті створено розділ “Шевченко Т.Г.”. Потрапити  до нього дуже легко з будь-якої сторінки, натиснувши банер-логотип.
Сайт міської ЦБС — авторитетне джерело інформації, на яке посилаються історики та краєзнавці, слідкують за його оновленнями представники ЗМІ та влади, віднедавна свої видання розміщують хмельницькі митці.
Галина ЄСЮНІНА, завідувачка відділу міської ЦБС
На фото: колектив міської ЦБС 

 

   

Хресною дорогою України №45

Блог головного редактора

У “Дем’яновому лазі”, за устояною вже традицією, пройшовши до меморіалу символічною Хресною дорогою, ми відправили біля братських могил закатованих поминальну літургію, а директор музею Михайло Фреїк, якого наша паломницька делегація застала зненацька,  проведе для нас ексклюзивну екскурсію територією меморіалу та в самому музеї, експонати й документи якого навіть від самого споглядання потребують неабиякої витримки. Адже тут виставлено немало залишків особистих речей закатованих, людські черепи з дірками від куль у тім’ї та розтрощені від ударів важкими предметами, скоріш за все, залізними прутами чи дерев’яними довбнями. Особливо вражають серед цих страшних знахідок жіночі та дитячі останки, видно, матері й дитини, яких не пожаліли ті садисти.

 


У “Дем’яновому лазі”, за устояною вже традицією, пройшовши до меморіалу символічною Хресною дорогою, ми відправили біля братських могил закатованих поминальну літургію, а директор музею Михайло Фреїк, якого наша паломницька делегація застала зненацька,  проведе для нас ексклюзивну екскурсію територією меморіалу та в самому музеї, експонати й документи якого навіть від самого споглядання потребують неабиякої витримки. Адже тут виставлено немало залишків особистих речей закатованих, людські черепи з дірками від куль у тім’ї та розтрощені від ударів важкими предметами, скоріш за все, залізними прутами чи дерев’яними довбнями. Особливо вражають серед цих страшних знахідок жіночі та дитячі останки, видно, матері й дитини, яких не пожаліли ті садисти.
Власне, тут нині міститься і центр вивчення подібних страшних місць у цих краях, яких нині пошуківці налічують до семи десятків. З останніх виявлених — захоронення у селі Пшеничники, яке відшукали торік у травні в болоті пойми річки Ворона, через яку ми їхали напередодні. Тут знайдено вже  623 останки людей, багато з них були закатованими та кинутими у болото, серед яких чимало дітей. Як відомо нині, перед війною тут розташовувався гарнізон з підрозділів НКВС, тож саме ця “сталінська гвардія”, яку так сьогодні романтизує російський кінематограф у багатьох своїх телесеріалах, що навипередки транслюються досі провідними телеканалами в Україні, здійснювала ці криваві злочини на Прикарпатті. Нині пошуківці копають таке ж страшне захоронення біля селища Єзупіль. Хоча, мабуть, ніхто нині не візьметься сказати, скільки ще таких страхітливих знахідок, які неспростовано засвідчують злочини комуністичної системи проти нашого народу, таїть українська земля і не лише в Карпатськім краї. Проїжджаючи знову цими чарівними місцями вже дорогою на Тернопілля, не міг не згадувати й красу островів Соловецького архіпелагу, кожен куточок яких, як і тут, у Карпатах, омитий кров’ю безчисельних жертв комуністичного монстра, який з особливою злобою знущався над нашим народом, не  зупиняючись ні перед якими моральними застереженнями, бо цей пекельний деміург прагнув завжди тільки нашої крові.
Час переїзду до Тернополя був дуже лімітованим і ми не змогли того дня заїхати, як планували, у село Заздрість, звідки походив митрополит Йосип Сліпий, яке неподалік від Зарваницького Маріїнського центру, де у сільському храмі Пресвятої Богородиці та Святої Трійці зберігається одна з найхаризматичніших чудо-творних ікон Богоматері, шанованої не лише українськими греко-католиками, але й в усьому християнському світі. У Тернополі нас чекали тамтешні політв’язні та представники громадськості в історико-меморіальному музеї політичних в’язнів, тож відвідини музею митрополита Сліпого та Зарваниці довелося відкласти на інші часи. Мені ж тільки вдалося провести заочну екскурсію для своїх друзів цими двома знаковими місцями Західної України, нагадати їм деякі факти з біографії митрополита часів його вісімнадцятилітньої каторги у комуністичних тюрмах та концтаборах, його духовної місії у тих страшних місцях недолі мільйонів українців. А ще нагадав уже собі про козацьке коріння родоводу Сліпих та про високе покликання цього великого українця, яке він усвідомив ще змалку там, у Зарваниці, під час однієї зі своїх прощ до ікони Богоматері, зображення та прикладання до якої викликає, вочевидь, не лише в мене завжди особливе душевне піднесення та сум’яття. Буквально за декілька тижнів до нашої поїздки побував тут у числі багатьох тисяч паломників під час Всеукраїнської прощі, з незабутніми враженнями від якої також не міг не поділитися з друзями, адже такі спогади не забуваються, їх ми завжди тримаємо у найпотаємніших куточках власної душі, повертаючись до них аж ніяк не всує, а коли виникає невідкладна потреба, як у той день наших несуєтних мандрів...

До Тернополя на домовлений час ми таки трішки запізнилися, проте господарі нас дочекались у музейному дворі, де нині споруджено навіть табірну вишку та розміщено декілька інших віртуальних експонатів з імовірного концтабірного устрою. Зовні це цілком ошатний будинок на вулиці Коперника, 1, що практично в центрі міста, неподалік   залізничного вокзалу, і, здається, нічим не відрізняється від сусідніх будівель старої ще польсько-австрійської забудови. Проте саме тут у 1944-1986 роках було розташовано колишні радянські спецслужби НКВС, НКДБ, МДБ та КДБ, що змінювали свої назви, але не суть. Через підвальну тюрму пройшли тисячі катованих у цих сирих застінках українських патріотів. Тут нині — перший і один із найбільших в Україні історико-меморіальних музеїв політичних в’язнів, який було відкрито на Покрову ще 1996 року. Експозиції музею, власне, розміщені у 28 колишніх камерах   цього підземелля, яке викликає гнітюче враження, навіть попри те, що у найбільших з них експонуються документи, фотографії, особисті речі тих в’язнів, яким пощастило вижити у цій катівні. Є тут експозиції з історії національно-визвольної боротьби часів УНР-ЗУНР та під проводом ОУН-УПА разом із документальними свідченнями про спротив українських патріотів у комуністичних таборах, про що засвідчують численні архівні документи і фото. Є й експозиційні стенди з матеріалами про голодомори в Україні, політичні репресії 1920-1950 років і навіть матеріали про трагедію Сандармоху. І як нагадування про ті комуністичні злочини в далекій Карелії, свідчення про те, що саме тут перед приходом німців у 1941-му було замордовано понад тисячу свідомих галичан...
Проте не можуть навіть у цьому страшному місці не викликати захоплення експонати про героїчну боротьбу Української Повстанської Армії проти комуністичних поневолювачів та німецьких окупантів. Крім документів на ці теми, ви побачите там макети повстанських криївок, реконструйовану зброю та уніформу упівців. Окреме місце займає унікальна посмертна маска голови ОУН Степана Бандери, а також оригінал бронежилета  його сподвижника Ярослава Стецька. А ще в одному з казематів з ініціативи активістів Спілки української молоді   облаштовано й освячено скромну каплицю, де проводяться відправи і поминаються імена загиблих у комуністичній неволі. Звичайно, більшість з цих камер так і залишаються порожніми, тож, зайшовши у їх сирі, напівтемні приміщення, ви маєте можливість бодай уявити, в яких нестерпних умовах утримувалися їх в’язні, якими набивалися дощенту ці тісні кам’яні мішки, коли навіть про лежання на цій сирій кам’яній долівці можна було лише мріяти і цей “привілей” надавався тільки тим, кого доставляли сюди після тортур на допитах. Жахливе місце, тож не дивно, що деколи молоді люди з наших патріотичних організацій, аби випробувати себе, навіть ночують у цих пустих казематах, хоча я більше схиляюся до того, аби у примусовому порядку тут потримати бодай кілька ночей нинішніх гламурних компартійних лідерів, отих симоненків та калетників, аби цим людям хоч щось дійшло у їх затуманені комуністичною облудою мізки...
Після цієї знакової екскурсії у нас уже не було часу для вечірніх прогулянок Тернополем, хоча ми не могли не спинитися біля чудового пам’ятника Соломії Крушельницькій на тернопільській стометрівці та підійти до тамтешнього Тараса біля театру. Після кількох годин сну у доволі совковому за своїм побутом готелі з романтичною назвою “Парус” раненько рушили на Кременець, відвідавши спершу Свято-Почаївську лавру та село Дунаїв, що від Почаєва недалеко. Тож коли у лаврі ми ставили собі за мету також поклонитися найбільшій її святині — іконі Почаївської Богоматері, то вже до Дунаєва нас привів інший привід: там, у своєму рідному селі, був похований один із героїв Небесної сотні, свободівець Олександр Капінос...
Зізнаюся, що до відвідин Почаївської лаври у більшості з нас було цілком зрозуміле певне упередження через її конфесійну приналежність до УПЦ Московського патріархату, представники якого тут стали своєрідним форпостом  у просуванні ідей “русского мира” на теренах Західної України. Тож окрім вшанування чудотворної ікони, мені також було цікаво подивитися, чи щось змінилося тут з часів Майдану, чи поменшало у храмах проросійських ченців-фанатиків, чи приймають там уже треби за упокій та за здравіє від християн інших конфесій, не випитуючи у кожного “підозрілого” про те, до якого храму вони йдуть молитися. Увійшовши в лавру через новий критий вхід з тильного боку, де нині вже відбудовано та споруджено декілька нових лаврських споруд разом з великою автостоянкою для транспорту паломників, одразу ж зауважив, що не побачив отієї вже звичної тут за останні роки охорони з невідь-якого походження козачків, які рядилися чи то під низових, чи чорноморських, і були явно здалека, якщо пригадати їх перфектний московський говір. Їх пости тут уже замінили місцевою міліцією та хлопцями в уніформі якоїсь охоронної фірми, які поводилися доволі коректно. Хоча не пощастило нам обійти звичних почаївських кликуш проросійського ґатунку немісцевого походження, які всіх тут повчають, якою є істинна православна віра, зрозуміло, у їх баченні тільки російського зразка, які грубо вказують дівчатам та жінкам на неналежну довжину їх спідниць і суконь, не дай Боже, на рівні чи вище колін, хоча ці характерні з вигляду паломниці не менш підозріло сприйняли й наші вишиванки, щоправда, вже з цього приводу у них вистачило кебети нас не зачіпати. У їдальні-трапезній, де ми невдовзі обідали, одна з таких “матушок” закинула нам, чи ми не з ансамблю П’ятницького, бо, видно, такий асоціативний ряд у неї викликав наш національний дрес-код, на що хтось з наших гострословів відповів, що ми з ансамблю Вірського. Та попри ці дрібні незручності ми таки змогли у лаврі, її храмах відволіктися від цих заполітизованих тем, хоча прикластися до ікони Почаївської Богоматері не вдалося, адже, як відомо, її опускають для вірян у чітко визначений час, та навіть споглядання цього чудотворного образу вартує багато для кожного, хто з вірою сюди приходить...
Заразом пригадав, що саме з-під Почаєва походив харизматичний подільський православний священик — отець Євген Берестовський, духівник митрополита, світла йому пам’ять, Володимира Сабодана, якого, власне, саме отець Євген наставляв на духовну стезю одразу по війні. Це якраз був той священик, до якого чи то в деражнянські Шиїнці, чи перед самою його кончиною у летичівські Требухівці, де він похований, їхало в явочному режимі хрестити своїх чад найвище компартійне керівництво Хмельниччини з тих партійців, які вважали, що вони мають православне походження. Майже так само, як ті з них, хто вважав себе католиками за походженням, їхали до ксьондза Яна Ольшанського чи то в деражнянські Маниківці, чи в Гречани, де отець Ян, як і отець Євген, не відмовляли їм у цьому величному християнському обряді таїнства хрещення їх дітей та внуків, вочевидь, сподіваючись, що їх хрещеники будуть іншими за духом людьми. До речі, один із братів Євгена Берестовського загинув у лавах УПА, а його кременецька родина була заслана до Сибіру вже по війні. Тож не дивно, що влада та спецслужби пильно за ним слідкували, щораз перевіряючи його лояльність вимушеними переведеннями по нечисельних тоді православних парафіях нашої області. У Требухівцях місцеві жителі добре пам’ятають про свого пастиря, з благоволінням згадують і його кончину, коли він у день святого Іллі поїхав на похорон у доволі далекі від них Бахматівці і помер буквально на цвинтарі після того, як здійснив поминальний обряд, запечатав могилу померлого і присів на землю зі словами: “Господи, прийми мою грішну душу...” Шкода тільки, що в єпархії УПЦ МП не надто пам’ятають про цього чи не найзнаковішого у ті часи православного священика нашого краю, який під час німецької окупації жодного разу на службі не згадав імені Гітлера, хоча цього вимагали загарбники. Він однаково допомагав як червоним партизанам, так і воякам УПА у наших краях. Коли ж у сорок п’ятому йому емгебісти спробували пришити звинувачення у співпраці з ворогом, то на захист отця Євгена встало все село й округа, хоч опіки спецслужб він не позбувся до кінця свого життя. Тож нині вже сам себе запитую: чому приклад життя й духовної місії отця Євгена Феофановича Берестовського не служить для осмислення і переосмислення свого обов’язку в миру для багатьох нинішніх православних священиків, які належать в Україні до Московського патріархату і тягнуть свою паству відверто до Москви?..

Після відвідин Почаївської лаври через якихось півгодини ми вже ступили на центральну вулицю села Дунаїв, жителі якого того будня, зрозуміло, нас не чекали, на відміну від рідних Олександра Капіноса (на фото), який загинув на столичному Майдані кривавого 19 лютого. В Інтернеті ви й нині можете знайти відео, де напередодні того нерівного бою з озброєною до зубів беркутньою Сашко співає натхненно пісню січових стрільців “Повіяв вітер степовий”, ніби повторивши своїм подвигом та життям наступну строфу цієї легендарної пісні “... трава ся похилила, впав в бою козак молодий, дівчина зажурила”. З його коханою дівчиною, з якою Олександр познайомився якраз на Майдані, Оксаною Неживенко ми того дня мали честь познайомитися в селі, де вона з сестрою Олександра Наталею нас і зустрічала.
Наша ж делегація, розгорнувши державні прапори з чорними стрічками, зі співом тієї легендарної пісні й традиційних для соловчан “Журавлів” пройде по притихлому у той будень селі до цвинтаря, куди за нами підтягнуться односельці героя, де ми разом біля його могили відправимо поминальну літургію, а по її закінченні наш бандурист Віталій Мороз виконає декілька козацьких пісень на згадку про свого побратима по Майдану та кобзарському цеху. Адже Олександр Капінос, окрім того, що був фермером, громадським діячем, засновником громадської патріотичної організації “Патріоти Волині”, козаком на псевдо Кремінь у майданній сотні самооборони “Волинська Січ”, ще й  для душі, хоч і не на професійному рівні, захоплювався кобзарською справою, мав чудовий голос та неабиякі музичні здібності. Нині його наречена Оксана гостює у його рідній хаті, а сестра героя Наталя вважає її посестрою, з якою вони разом з нашим жіноцтвом не ховали сліз на цвинтарі, де Олександр дивився на нас усіх проникненим та уважним поглядом з фото на могилі і, здається, у кутиках його вуст під козацьким вусом проглядалася ледь помітна усмішка...
Що ті хлопці, які загинули там, на Майдані, нині думають зі своєї небесної високості про нас, про все те, що з нами нині відбувається? — це вже питання ставлю собі, озираючись на прожитий нами час після Революції гідності, запитуючи себе вкотре, чи не надто великою була їх героїчна смерть за все, що нині відбувається в нашій країні? Хочу вірити, що такі світлі люди, як Олександр Капінос, нас зрозуміли б, бо на свій жертовний подвиг такі, як він, патріоти йшли цілком усвідомлено, аж ніяк не чекаючи на ті сурми, які таки не грали, коли вони вмирали за нашу свободу...

 

   

Депутатське середовище переформатовується

Місцеве самоврядування

Чергова 26-а сесія обласної ради, яка відбулася минулого тижня, видалася напрочуд спокійною. Передвиборчі хвилі сесійну залу відчутно не зачепили, обминули її й люстраційні мотиви, хоча молоді послідовники відомого вуличного бунтівника Лева Бірюка разом з ним підкотили до входу будинку ради контейнер для сміття — популярну нині страшилку для чиновників і депутатів з клеймом зрадників та корупціонерів.

Читати далі: Депутатське середовище переформатовується

   

Не лише про особливості благодійності для АТО

На варті

Нещодавно Верховна Рада ухвалила законопроект, за яким звільнено від оподаткування благодійників, котрі збирають кошти на потреби армії та проведення антитерористичної операції на Донбасі. Відтепер купувати військову амуніцію, каски, бронежилети, медикаменти, продукти харчування, засоби гігієни за зібрані благодійні внески волонтери можуть без сплати податку на доходи фізичних осіб. Якби цей закон не ухвалили, меценати військових мали б сплатити наприкінці року по 17% податку від зібраних сум. Тож ми звернулися за коментарем цього закону до тих хмельничан, які вже тривалий час допомагають фронту й армії.

Читати далі: Не лише про особливості благодійності для АТО

   

Фотофакт №44

Соціум

Ремонт набережної Південного Бугу триває. Нині будівельники зводять бетонну стіну — опору для прибережної смуги.

Читати далі: Фотофакт №44

   

Заповіт отамана Гальчевського

Блог головного редактора

Не здаватися ні за яких обставин! — власне таким було головне кредо незламного отамана Якова Гальчевського, легендарного керівника українськими повстанськими силами Правобережної України у найдраматичніші часи нашої національно-визвольної революції 1917-1920 років. У той час, коли армія УНР уже була за Збручем, коли червоні окупанти, здавалося, опанували нашу землю, Яків Гальчевський підіймає спершу на Поділлі, а згодом по всій Правобережній Україні повстанський рух, який на той час не мав аналогів.

Читати далі: Заповіт отамана Гальчевського

   

Чорний вівторок для важкохворих

Соціум

Днями Хмельницький долучився до всеукраїнської акції пацієнтів із важкими хворобами “Чорний вівторок”. Учасники одягнулися в чорне на знак трауру за всіма померлими, які так і не дочекалися від держави гарантованого безкоштовного лікування.

Читати далі: Чорний вівторок для важкохворих

   

Дякували Богу за урожай

Соціум

У неділю представники різних конфесій міста зібралися на майданчику біля кінотеатру ім. Т.Шевченка, щоб подякувати Богу за цьогорічний багатий врожай. Також вони спільно помолилися за життя та здоров’я захисників України.

Читати далі: Дякували Богу за урожай

   

У добро не просто слід вірити, а робити

Соціум

Такі слова стали девізом спільної акції “Давайте скажемо стоп війні” обласного козацького товариства ВГО “Українське реєстрове козацтво” та благодійного фонду “Хесед Бешт”.

Читати далі: У добро не просто слід вірити, а робити

   

Для десантника Олександра Бондаря “кіборги” стали братами

Соціум

Навіть у короткотривалій відпустці наш земляк і колега-податківець, командир взводу 95-ї окремої      аеромобільної бригади Олександр Бондар думками залишається зі своїми бойовими друзями, яких називає не інакше як братами. За час, який провів на війні, він навчився цінувати дружбу і захищати Україну.

Читати далі: Для десантника Олександра Бондаря “кіборги” стали братами

   

Сторінка 1 з 308

Move
-

Останні новини

У неділю — вибори! Годі ставати на старі граблі!

Громадські активісти вирішили нагадати хмельничанам про небезпеку продавати свій голос на виборах за гречку....

more
Хресним ходом, молитвою  за мир відзначили Покрову

У вівторок, на свято Покрови, у нашому місті відбувся хресний хід, до якого долучилися кілька сотень вірян.

more
Карта України від студентів ХНУ

Свято Покрови, яке збіглося з річницею Хмельницького національного університету, студенти вирішили відзначити...

more
first
  
last
 
 
start
stop
    

(c) Газета Хмельницької міської ради "Проскурів"
(c) Сайт розроблений ХМКП "Хмельницькінфоцентр"
Використання матеріалів дозволяється за умови обов'язкового посилання на джерело  www.proskuriv.info